Голос з того світу

Не годиться йти геть, не попрощавшись. Останні хвилини свого життя самогубці присвячували написанню листів. В цих посланнях вони просили пробачення у рідних і друзів, пояснювали мотиви свого чину, розпоряджалися майном і фінансами, давали настанови щодо власного похорону. Або просто висловлювали емоції з приводу подій навколо. Встановити на його могилі красивий надгробок просив військовий службовець Оскар Шмідт. Вражений смертю дружини, він застрелився в готелі «Бристоль» на вулиці Карла Людвіґа. Поховати його у вишиваній сорочці розпорядився Юстин Ґанкевич, урядник товариства «Дністер», котрий пустив у себе кулю на вулиці Вірменській. Сорочку поклав поодаль, щоб не заляпати кров’ю. Мартин Ґрудзинський, ліквідатор Позичкового банку, що отруївся морфієм у Варшавському готелі на площі Бернардинській, хотів, аби до його труни поклали мішечок землі з рідної Мазовії. «Ситий голодного не розуміє», – таку записку знайшли в кишені одягу різника Вікентія Фриця, котрий повісився в альтанці на Високому Замку. Поряд стояла порожня пляшка від горілки. «Дуже боюся фізичного болю, а не смерті», – вивів олівцем на папері лікар Теодор Єндель, що мешкав на вулиці «Сокола». Також лишив лист, який підписав Quasitestament13. Поцілив собі в серце з револьвера так вміло, що назовні не вилилося жодної краплі крові. Подбав, аби перед похороном його не довелося переодягати: був у фраку, білій краватці та рукавичках. Останнього листа не обов’язково відправляти знайомій людині. Безробітний Мендель Ляйбстер, котрий стрибнув під потяг на головному вокзалі, написав підприємцю-мільйонеру Маврикію Лазарусу.